(Fe)Male Thing (pt.3)

   Кайон Турлоу вгодив прямісінько у купу чогось дуже схожого на попіл та досхочу його наковтався. Треба ж було так попастися! А все ж почалося зі звичайного бажання злиняти... Спершу його, як завжди, покарали прибиранням сміття за його "небажання вчитися" (який сенс слухати те, про що вже й так давно знаєш?), потім він помітив ТАРДІС на розі вулиці, не схотів втрачати можливість та дременув у неї, коли його "наглядач" відволікся. Далі довелося сховатися, тому Кайон не дуже зрозумів, в чому була справа. Було ясно одне - Доктор прийшов не один, а з кимось нервовим. Потім було переміщення. А тоді Кайон потихеньку вийшов за ними і виявив, що знаходиться у хмарочосі - де ще можна відчути себе таким... відірваним від землі? Майже всі стіни були скляні, так що за ними відкривався суто урбаністично-футуристичний пейзаж, а там, де скла не було, висіли фотографії та... язик не повертався назвати це картинами. Якісь хрестики, нулики, непристойні слова - аж занудило. Але дивитися на все це довго не довелося, тому що Кайон, почувши кроки (клац-клац-клац, високі підбори, шість ніг), ледве встиг сховатися у якийсь ящик на стіні поблизу - більше не було куди. Звідкіля йому було знати, що це зовсім не ящик, а щось на зразок сміттєпроводу? Не встиг хлопчисько і кліпнути, як вже летів догори ногами. Добре, що впав на цю саму купу незрозуміло чого і нічого собі не зламав.
   - От тобі й зворотня сторона раю, - вголос сказав Кайон, встаючи. - Ну й запах тут!
   Він знаходився у низькому довгому приміщенні без дверей та вікон, але з чотирикутними отворами в обох стінах. З цих отворів через короткі проміжки часу щось випадало - то якась деталь, то шматок тканини, і це все потрапляло у крихітні жаровні під цими отворами. Кайону пощастило не зламати собі шию, тому що він, падаючи, перекинув давно переповнену "пічку" та гепнувся просто на відходи її діяльності, що вже давно вистигли - наскільки це було можливо у такому теплому (м'яко кажучи) приміщенні.
   - Схоже, я на звалищі, - продовжив Кайон і роздратовано застогнав: виявилося, що хоч його спейсборд (як скейтборд, тільки космічніший), що висів в нього на спині, і не зламався від падіння, але вилетіти на ньому через ці отвори годі було й намагатися - застрягти легше легкого. Чудово! Провалитися Кайон зумів, а от вилізти... - І тут давно нікого не було... - прокоментував хлопчисько, помітивши, що чи не всі жаровні переповнені, а металеві деталі в них лише нагріваються, як шампури над вогнем, але не плавляться. А це що таке? Одна з деталей на верхівці "своєї" купи була підозріло схожа на...
   Кайон, не гаючи часу, дав пічці такого штурхана ногою, що перекинув її. Так і є. Звуказер! Тільки поламаний на три чи чотири частини, ніби його розчавили чимось важким. Кастер, мабуть, кипів від злості...
   - Пробач, Кас, якщо зроблю це не так, - сказав Кайон, прикрутивши деталі саморобного приладу одна до одної. Вийшло криво, але надійно.

   - Кастер, ти вже згас? - спитала Роді, спостерігаючи, як її, скажімо так, брат ходить з кута в кут по камері, не помічаючи, що з кишень його улюбленого камуфляжного плаща так і сиплються недороблені механізми та деталі. - Невже ти не можеш зварганити щось хитромудре?
   - Одразу видно, сестрице, що ти часто лагодила речі, але рідко коли їх сама видумувала, - буркнув Кастер, нарешті всівшись та зібравши все, що розсипав. - Я б міг. Але мені не вистачає головного елемента, от у чому вся штука. - Він пару разів вдарив кулаком об скло. - Міцне... дивися, навіть метал його не бере. - Шкрябання ні до чого не призвело - метал шестерні, якою Кастер провів по гладенькій поверхні, стерся, а склу хоч би що. - Тут допоможе одне - діамант або щось подібне. А де я його візьму?
   - Кас, а пам'ятаєш, тобі вдалося зробити діамант? - пригадала Аліса.
   - Тут не лабораторія і не вугільна планета! - Кастер зарився пальцями у вихрасте волосся. - А за звуказер я особисто кожну третю з них повішу... ні, кожну другу.
   - Вихід є завжди, - розсудила Роді. - Те, що ми тут сидимо, не допоможе... Був би в когось із нас телефон...
   - Ага, ті курки їх покрали та вже забили своїми селфі, - сказала Аліса та висолопила язик.
   - Я не про те. Кастер, можеш зробити щось подібне? Хоч рацію чи що...
   - Спробую. Добре, що я витяг зі свого модуль універсального роумінгу. Вони мені одразу не сподобалися, - хихотнув Кастер та знову вивернув кишені. - Головне, щоб телефон дзвонив, га? Буде дзвонити, тільки ви мене не чіпайте...

   - Ага, скучила за мною?!
   Пол скочила на ноги, зачувши крізь сон (вона таки спромоглася заснути) нормальний людський голос, який звертався до неї. Цю інтонацію ні з чим не сплутаєш.
   - Д-Д-Докторе! - випалила вона, скочивши на ноги. - Стоп! Кларк? А ти що тут забув?
   - Він настояв, - сказав Доктор, знизавши плечима. Він дійсно був не один - із ним був старший брат Пол, Кларк Стіммер. - Він тебе таки любить. Давай, старий. Замок ось тут, сплющений...
   - Я сам сплющений. Давай скоріше з цим розберемося, - роздратовано перебив Кларк, чекаючи реакції замка. - Який сенс саджати сюди людей, якщо їх родичі зможуть їх легко визволити?
   - Я ж не встиг розповісти. Тут немає поняття "родичі". Є поняття "партеногенез", "дорослі" та "необхідний набір знань".
   - Зрозумів...
   Доки замок намагався зрозуміти, що з ним хочуть зробити, Доктор уважно роздивився "експонати", що прикрашали (ні, не так, спотворювали) стіни. Тут би який завгодно іншопланетянин вивернувся... Теж ще перформанс!.. А це що таке? До "інсталяції", що складалася із трьох камінців у скляному кубі (ой, скільки сенсу!), хтось додав свою подробицю, виведену чимось чорним - поверх скла було намальоване щось схоже на знак перемотки відео, тільки основами трикутників догори.
   - От я так і знав, - прошепотів Доктор, звівши брови. - От так я і знав... Він тут.